Журналістка «ВЗ» поспілкувалася з незрячим масажистом, кандидатом у майстри спорту з шахів Володимиром Дурнєвим.
Із 55-річним Володимиром Дурнєвим я познайомилась у Львівському товаристві незрячих. Пан Володимир втратив зір на 98% через дитячі пустощі, але це не завадило йому стати успішним масажистом. А ще грає у шахи, є кандидатом у майстри спорту. Про життя у темряві, труднощі, з якими стикається щодня, кохану дружину Танюшку (так лагідно її називає) Володимир Дурнєв розповів «ВЗ».
- Я народився у росії, був дев’ятою дитиною у родині, - каже пан Володимир. - Батьки досить рано пішли з життя, мали онкологію. Мамі було 49, татові - 45. Нас було шестеро братів і три сестри. Ми стали сиротами. Усіх дітей мали розподілити по дитячих будинках. П’ятеро на той час були неповнолітніми, у тому числі і я. Але у нас була дружна сім’я. Мама була чудовим педагогом від природи. І старші брати сказали, що оформлять опікунство.
Я втратив зір, коли мені було сім років. Мав іти до сільської школи, але так і не пішов у перший клас того року. Ми бавилися з друзями у війну - дерев’яні гранати, кулемети, все в нас було. Я був у розвідці. Чесно виконував завдання: заліз на дрова, побачив місцезнаходження «противника», мій товариш зістрибнув вдало, а я впав на голову. Отримав струс мозку. Сільський лікар, який мене оглядав, сказав, що потрібне ретельне обстеження. У мене порушилась координація рухів. Тоді мені зробили операцію. Коли я прокинувся після наркозу, нічого не бачив. Думаю, може, пов’язка на очах? Порухав обличчя, пов’язки немає. Дивно… Питаю: «Це ніч?». «Та ні, день», — чую у відповідь. Ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. А потім мене почали вчити ходити… Навіть не пам’ятаю, як мені дорослі пояснили, що я втратив зір. Але я поступово занурювався у цю атмосферу. Я був дитиною, тому для мене це не стало трагедією. Певні навички у мене залишилися. Через рік після операції я з хлопцями ще у футбол грав. Хлопці ображалися, бо я замість м’яча по ногах їм бив… Спочатку я втратив зір на 100%, але з часом на 2% зір відновився. Це дозволяє мені бачити силуети. Ваш силует я теж бачу.
Піти до звичайної школи я уже не міг, а тому після проходження медичної комісії отримав скерування до спеціалізованої школи для незрячих дітей. Старший брат Федір мене туди відвіз. Мені було 9 років. У цій спеціалізованій школі я навчався 12 років. Вибору у мене не було. Брати і сестри мене підтримували, допомагали, жодної трагедії з цього не робили. Не вважали, що я якийсь безпорадний. Я виконував домашню роботу, яку мені доручали. Мама навчила нас розподіляти роботу по дому - хтось воду носив, хтось дрова рубав…
- Складно вам було вчитися у школі для незрячих?- Це були найкращі часи! Мене оточили теплотою та любов’ю. Біля мене були дуже хороші люди. Усі медсестри добре до мене ставилися. У школі я навчився читати за системою Брайля. Навчився пересуватися у просторі. Я був майже відмінником. Тому мене націлювали на отримання вищої освіти. Можна було навчатися на юридичному, є чимало прикладів незрячих юристів, або вступити до педагогічного навчального закладу. Але якщо ти обираєш ці професії, так чи інакше будеш залежати від інших людей. А я у житті завжди розраховував лише на себе. Мене так навчили одразу після втрати батьків. І спеціальність масажиста у цій ситуації була ідеальною.
- Де навчалися на масажиста?- У спеціалізованому навчальному закладі. Це був єдиний такий заклад на увесь срср. Отримав скерування і поїхав туди навчатися разом з кількома однокласниками. У незрячих від природи підвищена чутливість на кінчиках пальців! І це правда, а не вигадка.
- А як ви опинились у Львові?- Природним шляхом (усміхається). У нашій групі було шістнадцять хлопців та чотири дівчини. Одна дівчинка була зі Львова. Якось класна керівниця запитала: «Хто може їй допомогти, вона не так давно втратила зір і слабо володіє системою Брайля?». Я кажу: «З дорогою душею, немає проблем!». Ми разом ходили, я їй допомагав орієнтуватися у просторі. Ми разом були на медичних семінарах. Вивчали людські кістки. Незрячим кістки дають у руки, а не показують на картинках, як зрячим. Ми описували все у своїх конспектах. У нас було багато практичних занять.
А потім педагог запропонувала нам з Танюшкою навчатися масажу за прискореним курсом. Ми почали більше спілкуватися, і у нас зав’язались серйозні стосунки. А через деякий час ми взяли шлюб у Львові, у соборі Св. Юра. Мені було 22. Я був нехрещений, то мене одразу охрестили. Братам і сестрам я не сказав, що одружуюсь, бо вони завжди опікувалися мною, ніби я маленький, і це мене трішки дратувало. Я їм сказав, що їду до Львова до друга (усміхається). З дружиною живемо у шлюбі 33 роки! У нас народилась донька. У неї проблем із зором немає, бо у нас з дружиною в обох були травми.
- Яку травму отримала ваша дружина?- У 16 років перехворіла грипом. Після цього у неї почав падати зір. Лікарі хотіли призупинити цей процес, довго її обстежували, зробили операцію на очі. Але після операції втратила зір повністю. Це було пов’язано з інфекцією в організмі. Інфекція, очевидно, була ускладненням після грипу. Після того їй зробили ще одинадцять операцій. Дружині досі складно ходити самостійно. Хоча вдома вона все робить - смажить, варить. У неї висока чутливість у руках, може нитку в голку пропхати, уміє в’язати. Ми коли вчилися, то Танюшка усім хлопцям ґудзики пришивала!
- Любите свою роботу?- Працюю масажистом понад 30 років! Перший масаж зробив, коли ще навчався. Дуже люблю свою роботу. Вона дає можливість спілкуватися з різними людьми. Часом люди приходять на масаж, а виливають душу! Займаюся також соціально-психологічною реабілітацією наших незрячих. Я багато аналізував свою поведінку і поведінку моїх колег, які нещодавно втратили зір. Бог відбирає зір у людини, але наділяє її іншими дарами - слухом, пам’яттю, інтуїцією, «геолокацією», яка допомагає орієнтуватися у просторі. Хоча «прикрас» на обличчі у мене багато. Львівські світлофори, стовпи - усі мої. Я називаю їх «нагородами» за те, що умію швидко орієнтуватися у просторі.
- Ви справді так швидко ходите… А як боретеся з поганим настроєм?- Завжди кажу незрячим: «Візьміть себе за вуха, потягніть, і всі проблеми будуть нижче. Подивіться на них зверху вниз!» - каже пан Володимир. - Звісно, і у мене буває апатія, поганий настрій, але мистецтво життя - це коли людина вміє вставати після падіння. Завжди треба пам’ятати про людей заради яких ти живеш, яким можеш допомогти. Я захоплююся Ніком Вуйчичем із Австралії, який живе повноцінним життям без рук та ніг, має сім’ю, роботу. Він спікер-мотиватор, їздить по усьому світу. Я з ним зустрічався 2018 року, коли він приїжджав до Львова (журналістка «ВЗ» теж була на цій зустрічі, і навіть сфотографувала пана Володимира з Ніком Вуйчичем). Після цієї зустрічі я прочитав його книгу «Життя без кордонів». Це чудовий підручник з практичної психології.
- Як у вас виникло захоплення шахами?- Тато в нас був любителем шахів, завжди грав із сусідами. Він був без ноги, яку втратив через дитячі пустощі… Із 9 років ходив з протезом. Навчився ходити, повноцінно працювати. Одружився, дітей наробив (усміхається). Він був життєрадісний, любив життя. Я з 5 років грав у шахи з сусідом. Той ставив мені мат у чотири ходи. Я плакав. Не знав, як захиститися. Потім він мені показав, як це робити. Тоді в нас були партії на сім-вісім ходів.
Шахи - моє хобі по життю! Коли втратив зір, єдине, що у мене залишилося, - це шахи! Там можу себе виразити. У шахи можу грати з будь-яким зрячим суперником нарівні. (Пан Володимир показав мені свої шахи - білі і чорні фігури на дотик між собою відрізняються. Також він грає у шахи на комп’ютері з різними суперниками). Я кандидат у майстри спорту з шахів. Я і у шашки граю. Брав участь в інтегрованих турнірах і в чемпіонатах України серед незрячих.