Олег Романишин (10 січня 1952) - український, раніше радянський, шахіст, гросмейстер (1976). Переможець командного чемпіонату світу 2001 року (у складі збірної України). Філолог, закінчив Львівський державний університет.
У 1978 році з рейтингом 2610 очок посідав 11 місце серед найкращих шахістів світу. Протягом 1976-1978 років мав найвищий рейтинг серед шахістів України.
Грати в шахи Олега навчив батько (у віці 5 років), який сам був чемпіоном Львова. У 14 років Олег став кандидатом у майстри. У молодому віці здобував численні нагороди[2]. Після перемоги на Чемпіонаті Європи серед юніорів 1973 року, здобув звання Міжнародного майстра. 1974 року входив до складу радянської команди, що перемогла на Всесвітньому студентському командному чемпіонаті в Тіссайді, Англія, де показав найкращий результат на четвертій шахівниці - (8/9).
Його найвищим результатом на чемпіонатах СРСР було 2-е місце 1975 року, яке він розділив з Борисом Гулько, Михайлом Талем та Рафаелем Ваганяном (переможцем був Тигран Петросян, в якого Романишин виграв особисту зустріч). 1976 року виконав гросмейстерську норму. Сам шахіст також відзначає 2-е місце на дуже сильному турнірі в Тілбурзі (1979) (позаду Карпова), яке він цінує більше від багатьох своїх перемог.
Чемпіон Європи серед юнаків (1972/1973). Учасник чемпіонатів СРСР, найкращі результати: 1974 - 5-7-е, 1975 - 2-5-е, 1978 - 5-8-е, 1980 - 3-5-е, 1981 - 3-е, 1983 - 6-9-е місця. Переможець Кубка СРСР (1973), Спартакіади народів СРСР (1979; у складі команди УРСР), командних чемпіонатів світу серед молоді (1974-1977) та чемпіонатів Європи (1977–1983) у складах збірних команд СРСР. Учасник низки змагань на першість світу, в тому числі зональних турнірів ФІДЕ: 1975 - 15-е, 1978 - 3-5-е, 1982 - 5-6-е; міжзональний турнір (Рига, 1979) - 5-6-е місця. У складі збірної команди СРСР учасник матчу проти команди обраних шахістів світу (1984; 1 очко з 3). У кваліфікаційному турнірі ПША (Гронінген,1993) - 3-7-е місце, у матчах претендентів 1994 року поступився в чвертьфіналі Ананду 2:5 (+0-3=4, Нью-Йорк).
Найкращі результати в інших міжнародних змаганнях: Сухумі (1970; юнацький турнір) - 4-5-е; Гетеборг (1971) - 5-е; Нові-Сад (1975) - 1-е; Улот (1975) - 3-4-е; Єреван (1976, 1980 і 1986) - 1-е, 3-є і 1-2-е відповідно; Дортмунд (1976 і 1982) - 1-е і 2-е; Гастінгс (1976/77) - 1-е; Таллінн та Сьєнфуегос (1977) - 1-2-е; Ленінград (1977) - 1-2-е; Коста-Брава (1977) і Геусдал (1979) - 1-е; Тілбург (1979) - 2-е; Мехіко (1980) - 3-4-е; Поляниця-Здруй (1980) - 1-е; Львів (1981) - 1-2-е; Рига (1981) - 3-є; Сочі (1982 і 1984) - 3-5-е і 2-е; Юрмала (1983) і Москва (1985) - 1-е; Фрунзе (1985) - 3-4-е; Реджо-Емілія (1985/86) - 1-3-є; Сирак (1986) - 5-6-е; Тбілісі (1986) - 3-4-е; Москва та Біль (1987) - 2-е місця.
Нині менш активний як турнірний гравець, але, тим не менш, зберігає досить високий рейтинг ЕЛО й здатен виграти турніри нижчого рангу серед гросмейстерів, як наприклад Солін-Спліт 2004 і Готель Петра (Рим) 2005.
На шахових олімпіадах він представляв Радянський Союз в 1978, а потім грав за Україну впродовж 1990-х, вигравши загалом 2 срібні й 2 бронзові медалі. На командних чемпіонатах Європи його медальна колекція складає 6 золотих і 1 срібну.
Спеціалісти характеризують його шаховий стиль як агресивний, що можна пояснити тренуваннями у юнацтві. Спочатку він займався у групі з іншими майстрами (серед яких були Олександр Бєлявський та Адріян Михальчишин) під керівництвом Віктора Карта[3] (інструктор Львівської спортивної академії). Потім його наставником став екс-чемпіон світу Михайло Таль, який якраз мав репутацію гостроатакувального гравця. Спочатку його направили, щоб грати з Талем матч. Потім вони знову грали 1975 року і стали хорошими друзями[2.
Часто використовує рідкісні, оригінальні й давно відкинуті дебютні системи. Тільки за допомогою глибокого дослідження й ретельної підготовки він був у змозі їх використати, щоб обійти відому теорію й боротися за перемогу. Один із прикладів - 4.g3 в захисті Німцовича. Цей дебют використовували в 1930-х, а Романишин його відродив у 1970-х. Тепер він носить його ім'я у дебютних керівництвах[4]. Останнім часом набули популярності варіанти з раннім ходом Ве7 у французькому захисті, які він (і австралійський гравець за листуванням ММ Джон Кельнер) започаткував у 70-х. Пізніше їх відшліфовували Морозевич і Шорт.
«Шахіст, який прагне до нешаблонних, оригінальних рішень» (Юрій Авербах).
